Нам треба робити те, що ми вміємо — ставити вистави: директорка Одеського Українського театру про нові реалії

Війна змінила життя українців, але нескорений народ вона лише об’єднала, давши новий культурний поштовх. Щоправда, мистецтво на розстріляній землі ще жевріє в руках самих художників. Наскільки було важко адаптуватися під воєнні умови Українському театру в Одесі та чим сьогодні живуть служителі Мельпомени?

Про це в ексклюзивному інтерв'ю Новини.LIVE розповіла директорка Одеського академічного музично-драматичного театру імені Василя Василька Юлія Пивоварова.

— Розкажіть, як український театр змінився за цей складний рік?

— Спочатку шок був. Гадаю, жодна людина не розуміла, що таке може статися. Але зараз, можливо, звикли. На початку було скасовано вистави, не було дозволу проводити масові заходи — актори пішли по домах. Згодом ми згуртувалися і почали чистити наше бомбосховище, адже там ми почали проводити вистави. Акторам також було зручніше знаходитись разом, і значна їх частина просто переїхала до театру. 

Багато хто з наших хлопців пішли на фронт відразу 25 лютого: це і  Рома Федосєєв, Денис Гранчак і Сергійко Куда. До них долучилися помічники режисера, освітлювачі і завідувач постановчої частини. 

Частина дівчат з дітьми виїхали у більш безпечні місця. Я нікого з них не засуджую. Десь 10-12 березня ми з режисером Максимом Голенком та акторами вирішили, що нам треба робити те, що ми вміємо. А ми вміємо ставити вистави. Паралельно всі волонтерили, але ми б збожеволіли, якби не робили те, що вміємо. 

Вже 15 березня ми почали готувати виставу "Саша, винеси сміття" в форматі "театр в укритті". Під вибухи та повітряні тривоги ми стали першим театром, який зробив прем’єру під час війни. Вона відбулася в червні, і це було осмислення того, що з нами відбувається. Ми зробили її в Одесі, а наступного дня повезли в місто Рівне. Чому? Бо ми не знали, чи зможемо грати її в нашому театрі. 

Дедалі більше акторів виїжджали у безпечніші місця.  У червні з нашим режисером сталася така розмова, він каже: "Юлю, ми втратили театр. Людей немає — театру немає. Театр — це актори. Хто буде грати?"  Я його привітала з тим, що він це зрозумів, бо я зрозуміла це раніше. Нам треба було робити крок за кроком, щоб піти вперед. І ми пішли. 

— Знаково, що трупа поповнилася відомими акторами театру та кіно, Рима Зюбіна не так давно перебралася до Одеси зі столиці. У яких п’єсах братиме участь?

— До нас доєднався Марк Дробот, Володимир Гладкий, заслужений артист України Павло Чірва, от нещодавно Олена Кошова, Тома Лукаш, Сергій Корнейко, Ася Матусевич. Ми сміялися, що до театру “прибилася” третьокурсниця з Карпенка Марія Буймович, і вже зараз вона на сцені, чудово співає, хороша артистка. З нею Ірочка Шелях, також одеситка.  І так далі, далі, далі. Ми так почали набирати, відновлювати втрачену по світу трупу. До того ж запрошували акторів до себе на гастролі. На нашій сцені грали колеги з Миколаєва та Херсона.

Херсонці ставили "Повертатись не можна", де зіграла Рима Зюбіна. Ми ще до війни хотіли її залучити. Я підштовхнула Максима Голенка, щоб той поговорив із нею, але згодом зрозуміла, що дівчата домовляться швидше, і тепер Рима — наша штатна акторка. Невдовзі ми поставимо "Гуцульський вестерн", де зберуться всі зірки нашого театру. Поки що я дивлюсь на репетиції, ми проганяємо перший акт, мені смішно. Я сміюся, хоча це ще сира робота. Мені подобається атмосфера, яка на сцені. 

— Якщо говорити про гастрольну діяльність театру, наскільки вона постраждала?

— Під час війни ми двічі з'їздили на гастролі: в Рівне та Івано-Франківськ.  За час війни відбулася цікава зміна. Звісно, театри були конкурентами і десь зараз ними залишаємось, але війна об’єднала театральних діячів.  У березні нас чекають у Миколаєві. Перемовини тривають з Болгарією, літом нас чекають у Варні. Є хороше знайомство з болгарською акторкою та режисеркою Ніною Дімітровою. Це як Ада Роговцева у нас. Ми хочемо з нею зробити копродукцію і взяти участь у гранті. 

— Як зараз театри підтримує держава?

— Ми з колегами багато років говоримо про те, що Міністерство культури  займається справами лише Національних театрів, а всі інші їх не надто цікавить. Я розумію, в країні йде війна. Згадаймо Черчиля, який казав, що коли на культуру не виділяються гроші, то за що ми воюємо? Це насправді так, але така ситуація в Україні, і найперше зараз — це ЗСУ. 

Складна ситуація: скорочення фонду заробітної плати та допомоги. Я скажу зараз не дуже популярні речі, але соціалізм закінчився 30 років тому, і та модель існування театру, з тих часів, зараз у дисбалансі. Європейські театри існують за гранти. Це коли в театрі залишається мінімальна кількість трупи та адміністративної частини. На такі проєкти збираються актори: вони грають, заробляють гроші і шукають нові проєкти за такою ж системою. 

Я розуміла, що театр буде працювати за дотації, до того ж зарплатня дуже врізана. На зараз ми можемо заробляти, щоб сплатити за опалення, світло і трохи залишається, щоб ставити вистави, вони також коштують грошей. Треба зрозуміти що ми в умовах дуже важкого ринку.
Довелося піти на непопулярні заходи. Хтось виходить на сцену двічі на місяць, що є нечесним. Як платити зарплатню? Зараз у театрі триває конкурс, люди ображаються, тому що багато з них віддали українському театру все життя, і це правда. Я зараз змушена це робити, інакше ми не зможемо вижити. 

— В одному з інтерв’ю режисер Українського театру Максим Голенко сказав, що з частиною репертуару довелося попрощатися. Чому? На що робиться акцент?

— Частину вистав довелося зняти, бо поїхали актори. А взагалі вистава живе сім років. Одна з вистав, яку я прибрала сама, і це було принципово, — "Кохання без слів". Це був гімн радянському союзу. Кожна вистава має свій темпоритм, зараз хочеться її по-новому сприймати. А старі вистави не відкликаються сучасним людям. Якщо ми говоримо про ідеологічні моменти, то в нас не було такої зміни, бо ми все поміняли значно раніше. Ми встигли відновити значну кількість нашого репертуару, але деякі вистави закрили, бо вони були розраховані під конкретних акторів. 

Зараз ось поставили комедію. Ми багато працюємо з волонтерами, з військовослужбовцями, й вони попросили поставити комедію, бо це необхідно для реабілітації хлопців. На неї саме приїхав наш актор з фронту. Каже: "Я встиг на другий акт, коли вона завершилась, всі аплодували, тут я зрозумів, що я забув, де знаходжусь". В цьому і є магія театру. Для мене це щастя. 

Ми міняємо щось у виставах, як от у "Ніч перед Різдвом", бо тоді ще пам'ятник Катерині другий не зняли. І режисер  Олексій Гнатковський ставив її за інсценуванням нашого корифея, чиє ім’я носить театр, Василя Василька й сказав: "У нинішніх реаліях козаки просто не можуть стояти на колінах перед Катериною, як це було в оригіналі. Сьогодні це принижує нас". Ми сприймаємо цю виставу, як наших сучасників. Тому ми осучаснили й аранжування — колядки в джазовому стилі. Вийшло красиво. 

— Який запит зараз у глядача?

— Глядач дуже вдячний. Театр це не завжди розвага, але й перезавантаження. Не лише на комедії виникає момент магії театру. Як говорили давні греки, театр створений для катарсису, щоб через сльози очистити себе. Люди йдуть. Це сформована аудиторія. Я вважаю, що літні люди повинні приходити на вистави, але це не є цільова аудиторія. Приємно, що на складні вистави приходять молоді люди від 20 років до 40. Це вдумливі, розумні люди. До війни у нас почалися покази документальних фільмів, зустрічі з філософами та письменниками. Зараз це відбувається у підвалах, і досі приїжджають відомі люди. Ми обговорюємо сучасні питання. 

— І про хороше. Які прем’єри готує Український театр для Одеситів та гостей міста найближчим часом?

—  Є такі українські автори "Піратська бухта", їх кіносценарій Максим Голекно адаптував під театр, і 8 та 9 березня буде прем’єра, запрошую. 

На квітень до 130-річчя Василя Василька будуть "Звірячі історії" нашої штатної режисерки Лєри Федотової. Далі є надії все ж на співпрацю з Болгарією у травні. І поки ми працюватимемо з болгарами, паралельно домовилися, що до нас приїде українська режисерка Влада Белозьоренко. В червні, наприкінці сезону,  хочемо ставити "1984" — дуже актуально для молоді й не лише. 

Вже і є плани на другу половину сезону з колегами з Івано-Франківська, а також нашого балетмейстера Павла Івлюшкіна. Вже знаємо, хто робитиме інсценування, але не анонсуватиму, бо треба назбирати грошей, бо ту виставу без грошей не поставиш, вона має бути красива. 

— Ну, і наше традиційне питання: що ви зробите насамперед після закінчення війни?

— Буду чекати на наших хлопців, щоб зібратись у дворі театру і святкувати. Всі вони наші брати та діти. Я телефоную нашим акторам, от сьогодні був зв’язок з Бахмута. Навіть не знаю, як вдалося зателефонувати. Я дуже хочу, щоб вони були живі.