"Народились у війну, і дожились до ще одної": подружжя Батовських із Очакова, яке стало в одну мить переселенцями
Евакуюватися з пакунком зимових речей, спати на підлозі в школах на заході України та мріяти про ремонт у посіченій уламками ракет квартирі — прикрі реалії життя літнього подружжя Батовських із Очакова. Зараз їхня зупинка — Одеса, шлях прокладено далі, хоча 78-річним Ользі та Ярославу вже довелось пройти чимало випробувань.
Як війна змінила життя подружжя Батовських дізнавались журналісти Новини.LIVE.
"Прийняли, як своїх"
Бути в формі — не лише підтримка здорового тіла, але й життєве кредо. У цьому ми впевнились після знайомства із Ольгою та Ярославом Батовськими.
Останній, колишній військовий моряк, навіть у 78 років щодня виходить на пробіжки. Ольга, як вчитель з 50-річним стажем, не дає "розклеїтись" подружжю, яке самотужки підняло двох онучок.
"Ми покинули Очаків в березні та поїхали в Ужгород в нікуди. Нам сказали взяти спортивні сумки й все. Евакуювались у село Кам’яниця, де жили в школі, спали на матрацах", — розповіла Ольга Миронівна.
Згодом подружжя переселили в школу села Оноківці, тоді був дитячий садок в Невицькому, аж поки не наважились приїхати до Одеси. Все це впродовж 9 місяців. Непросте завдання для людей, котрим під 80. Але при цьому очаківці намагалися допомагати українській армії.
"Я не сплю ночами, тому прокидалась о 5 ранку, на кухні наберу окропу, начищу цибулі, моркви та картоплі. Кухарі прийдуть — все готово. Старалась допомагати, а коли була в Кам’яниці, то в’язала сітки для військових", — розповіла Ольга.
За словами Ярослава Володимировича, їх та вимушених переселенців з Миколаєва, Краматорська та Харкова прийняли в Ужгороді, як своїх.
"А як ми пасху відзначали, це було неймовірно. Стіл нам накрили, як на весіллі. Посвятили паски, варили нам бограч. Там люди чудові, нам там було гарно, але ж це не дім", — розповідає Ярослав.
Ольга згадує, що місцеві допомагали у побуті, намагалися розважити людей екскурсіями чи прогулянками видними місцями. На мить здавалося, що мирне життя повернулося.
"Дружину з днем народження привітали ракетою"
Онука подружжя переконала перебратись їх до Одеси, у відносно безпечне місто, але все ж ближче додому. За словами Ярослава Володимировича, вони разом із Ольгою навідалися до квартири, де планували залишитись. Картина розпачлива.
"Не було ні вікон, ні дверей. Я забив вікна шпоном, тоді моя бабуся приїхала і поприбирала на балконі, бо там голуби зробили собі помешкання. Морально було складно бачити, що з твоїм домом. Ми хотіли там залишатись, бо ж тут однокімнатна квартира, ми не хочемо заважати дітям", — зазначає Ярослав.
Але надію на повне повернення додому знищив масштабний вибух від "прильоту" у склади з боєприпасами Другої світової війни. Вибухова хвиля дійшла до Миколаєва, а військове містечко майже повністю перетворитись на пустку.
"Першого січня о 4 ранку прилетіло. Я сказав Олі: "Ну от, з днем народження тебе вітають". Був протяг, все у квартирі замерзло. Ми повернулись в Одесу", — згадує чоловік.
"Мовне питання поставало й там"
За словами Ольги Миронівни, в Очакові залишилось багато "ждунів". Радянське минуле військового містечка не відпускає старожилів. Проте почувати себе "своїм" у місті, якому віддав молодість, працював та виховував дітей, не вдалося. Тому, коли російські війська підступали, рятуватися Батовським довелося в першу чергу.
"Відколи ми жили в Очакові, Слава з усіма вітався "Слава Україні". На нас дивилися скоса. Якби ми залишилися тоді в березні, його б здали росіянам. Все життя на півдні для миколаївців були "бендерами", а в Ужгороді нас називали "москалями", така доля", — каже Ольга Миронівна.
Старенькі зізнаються, за дев’ять місяців життя на матрацах в шкільних спортзалах з сотнею переселенців причини війни, яка ділить українців, стали більш зрозумілими. Ольга згадує, як через стан здоров’я покидати межі школи було складно.
"Ярослав візьме собі книгу та й піде на берег. А я варилася в цьому "котлі", коли більшість людей говорять російською й ігнорують нас. Це так боляче, що не передати словами. У свій час, я вчила російську, щоб мені дозволили працювати. А тут за мову вбивають, а вони…", — зітхає жінка.
"Краще ніж вдома не буде"
Батовські зізнаються, що не хочуть надокучати онукам, у яких живуть зараз.
Ольга Миронівна жартує, буцім перебувають у "золотій клітці", додає, що молить Бога, щоб ЗСУ звільнили тих три села на Кінбурнській косі, з яких по Очакову б’ють росіяни. Ярослав склав план дій та список будматеріалів, щоб мінімально полагодити квартиру. Таким чином подружжя планує будувати нове життя, яке точно не буде колишнім, але вже в себе вдома.
"Ми склали пенсію, нам вистачить, щоб поставити нові вікна та двері. Звісно, буде якийсь косметичний ремонт. Головне, щоб закінчилась війна, а наші хлопці не гинули. Поки ми в Одесі, та як співав Зібров: "Нас зустрічають добрі, хороші люди, але краще ніж вдома, нам ніколи не буде", — з усмішкою говорить Ярослав Володимирович.
Попри те, що багатостраждальний Очаків щодня потерпає від атак росіян, це рідна земля, для тисячі українців, що як і Батенські вірять у повернення. Цей рік був складним для них, але попереду ціле життя у вільній і тепер вже точно незалежній Україні.
Читайте Новини.live!