Вчать мову та шукають будь-яку роботу: як одеситки влаштували своє життя за кордоном

Багато людей зі всієї України після 24 лютого почали покидати свої домівки. Їх прихистили країни ЄС, саме там вони знаходять порятунок від війни. Європейські країни з неабияким ентузіазмом зустрічають українських біженців. Їх супроводжують волонтери, місцеві жителі надають їм своє житло, допомагають їжею та дарують одяг. Уряди обіцяють їм спрощені засоби отримання захисту. Герої нашої статті – це жінки, які вчилися заново жити у нових для себе умовах. Одні йдуть працювати в ангар з квітами, другі – на завод, треті – допомагають місцевій церкві, а хтось взагалі стикається з неминучими тяготами вимушеної еміграції і вирішує повертатися на батьківщину.

Про те, як за кордоном влаштувалися одеситки, яких російське вторгнення змусило покинути свій дім – дізнавалося Новини.LIVE Odesa.

Читайте також: Розконсервували нічні клуби та набирають персонал. Бути чи не бути новому туристичному сезону в Одесі

Незвичайна природа і привітні люди

27 квітня одеситка Анна Гойстер разом з мамою та маленьким братом прийняли рішення поїхати до Чехії. З Одеси до Праги вони дісталися на автобусі, дорога зайняла 36 годин і коштувала 2200 гривень з однієї людини. Звідти довелося пересісти на поїзд. За 2 години вони були у місті Докси Ліберецького краю.

“Дуже боялися цих дат – 2 і 9 травня, боялися ракетних обстрілів Одеси, тому вирішили поїхати. Але поїхали ще для того, щоб трохи відволіктися від цих новин. В Одесі у мене залишилися чоловік і батько. І з приїздом сюди спокійніше не стало, новини все одно читаю протягом дня. Пройшло 20 днів з того моменту, як ми приїхали. Всі ці дні відволікалися, гуляли, звикали до місцевості і оформлювали всі документи. А зараз з’явився вільний час і ми почали сумувати за домом”, – розповідає дівчина.

Родина зупинилася у міні-готелі, в якому 9 кімнат – по 3 на кожному поверсі. Власниця готелю трохи володіє українською, тому допомогла з влаштуванням на новому місці.

“Вона розповіла, як допомагають біженцям в країні. Тимчасовий захист у Чехії надається на рік. Ми подали для цього спеціальну заяву. Вона також сказала, що ми безкоштовно можемо їздити на поїздах. За 4 дні після нашого приїзду ми пішли до уряду праці. Нормальної роботи нам не запропонували, бо ми не знаємо чеської мови. Англійську чехи самі не розуміють, бо навіть з моїм досконалим рівнем англійської я тут нікому не потрібна. Однак мені дали візитівку з адресою, де проходять курси з чеської мови. Курси знаходяться у парі кілометрів від будинку, в якому ми зупинилися. А поки чеську я не вивчила – мені дали номер телефону жінки, яка розмовляє українською. Вона працює на заводі і може влаштувати мене туди. Але на заводі досить складний графік, тобто з 8 ранку до 8 вечора треба просидіти на одному місті, виконуючи монотонну роботу. Є лише 2 перерви на обід по 15 хвилин”, – каже Ганна.

В Чехії родина також отримала допомогу від держави у розмірі 5 000 крон, це трохи більше 6 000 гривень.

“Ці гроші виплачуються раз на місяць, але цього, звісно, мало для життя, бо жити безкоштовно ми зможемо лише місяць, а далі треба буде шукати інше житло. Щодо продуктів, то ціни на основні товари можна порівняти з нашими, а нерідко навіть вони нижчі. Волонтери допомагають з харчуванням, хоча ми з самого початку сказали, що продукти купуватимемо самостійно. Скоро ми з мамою влаштуємося на роботу. Я – на завод, а мама сортуватиме квіти в ангарі. Нам пропонують 25 000 гривень на місяць. Ми не збираємося залишатися тут надовго, адаптовуватися, тому погодилися на будь-яку роботу”, – розповідає одеситка.

Від поганих думок дуже відволікають місцеві пейзажі, каже дівчина. Неподалік від готелю є озеро, куди вона щовечора ходить з маленьким братом Сашком.

“Там дуже чистий пісочний пляж, всього в 15 хвилин пішки від нашого будинку. Дорога йде через сосновий ліс, там можна взяти в оренду самокат або велосипед. На третій день ми пішли кататися на човні, а вчора грали у волейбол на піску”, — ділиться враженнями біженка з України.

“Найскладніше – це мовний бар’єр”

Натомість одеситка Валентина Бабаніна почала життя з чистого аркуша в італійському місті Неаполь. І якщо в перші дні вона думала про швидке повернення на Батьківщину, то зараз налаштовується на довге проживання в Італії.

“Мій чоловік – кухар на круїзному лайнері, у черговий рейс він відправився напередодні війни і мав повернутися у червні в Одессу. В квітні він продовжив рейс до вересня. Ми не хотіли їхати з Одеси до останнього, але з іншого боку я розуміла: якщо ми з донькою не поїдемо – можемо ще не скоро побачити чоловіка. 23 квітня після чергового ракетного удару по Одесі ми зібрали речі і прийняли рішення їхати в Італію. Чому саме ця країна? Рейс у чоловіка завершиться у вересні, коли лайнер прибуде в порт Неаполь. І він зможе тут жити разом з нами”, – розповідає Валентина Бабаніна.

Поселитися у Неаполі родині допомогла місцева церква. Валентина разом із 12-річною донькою Сонею живуть в гостьовому будинку при храмі. Разом з ними – ще три українські родини.

“Ці волонтери дуже привітні і весь час намагаються нам чимось допомогти, щось смачненьке приносять, часто змінюють нам білизну, дають всі гігієнічні засоби, дарують багато книжок дітям. Вони без проблем дозволили нам поселитися з котом, постійно приносять йому корм. Для дітей при церкві працюють різні секції. Моя донька ходить грати в лото, а також займається вокалом”, – розповіла жінка.

Соня, донька Валентини, пішла навчатися у місцеву школу. Платити за навчання українцям не треба. Щоправда, італійська мова – це великий бар’єр. Поки що дівчинці дуже важко звикати до спілкування чужою мовою, але вона налаштована оптимістично.

“Назавжди запам’ятаю перший урок Соні, коли вчителька представляла мою доньку перед її однокласниками. Я стояла на вулиці і дивилася крізь вікно, бо батькам під час навчального процесу вхід заборонений. Спочатку дітям розповіли, звідки приїхала Соня, попросили допомагати їй на уроках, бо вона в Італії вперше, мова зовсім чужа. Всі з аплодисментами зустріли її, а я плакала, бо це такий новий етап в нашому житті”, – пригадує мама школярки.

Найпростіший предмет у школі для Софії – це математика. Аналогічну програму вона проходила в школі в Україні. Однак на інших предметах їй доводиться користуватися перекладачем. Контрольні роботи писати дівчинка поки не може, але днями вдало здала тестування з англійської та норматив з фізкультури.

Навчання в школі триває з 8 ранку до 16-ої години вечора. В день у дівчини 7 уроків і одна годинна перерва на обід. Після школи Софія одразу йде на лінгвістичні курси при школі, для українців вони зараз безкоштовні.

Поки донька зайнята – Валентина допомагає церкві з приготуванням обідів для тих, хто не має змоги купити собі поїсти. Крім того, родина отримує 300 євро допомоги від уряду, така ініціатива розрахована на три місяці. Біженці матимуть право на офіційне працевлаштування після двох місяців проживання в країні.

“Я познайомилась з чоловіком пенсійного віку, він має свої виноградники в 30 кілометрах від Неаполя. Йому потрібні люди, щоб збирати виноград. Я б залюбки влаштувалася на цю роботу через якийсь час”, – каже жінка.

Дівчата звикають до нового життя, але дуже сумують за старим. Кажуть, як тільки війна закінчиться, вони всі разом повернуться додому.

“Про війну в Україні говорять мало, у них своїх проблем вдосталь”

Якщо безкоштовне житло, то тільки на тиждень, а якщо хочеш орендувати квартиру самостійно – готуйся витратити дуже багато грошей. Одеситка Валерія Стемплевська разом з подругою евакуювалися в Іспанію. Волонтери допомогли їм знайти безкоштовне житло на околиці Валенсії, але власник готелю, в якому зупинялися дівчата ласкаво попередив “Only one week”. Тобто безкоштовне житло в Іспанії надають лише на кілька тижнів, а далі – йдеш на свій хліб.

“Українцям пропонують безкоштовні курси з вивчення іспанської. Я знаю мову добре, вивчила її в університеті, а моя подруга взагалі не знає. Місцеві попередили мене, що навіть зі знанням мови роботу знайти дуже важко. Перший місяць я працювала дистанційно – викладала дівчатам-українкам streathing онлайн, а моя подруга жила на ті гроші, яка взяла з собою. Нам дуже важко було знайти житло, тому ми продовжили жити у тому готелі, в який нас поселили. Хіба що почали платити гроші за кожен день проживання. Подруга не витримала і поїхала додому, а в мене була запланована співбесіда у школі гімнастики, я її пройшла і мене взяли викладачем для діток, зарплата хороша, обіцяли також допомогти знайти квартиру”, – розповідає Валерія Стемплевська.

В середньому, за оренду квартири в Іспанії платять від 700 до 1 000 євро на місяць. Ціна вказана без комунальних платежів. Готуйтеся до додаткових витрат на послуги ріелтора.

Найбільш вразило дівчину в Іспанії – це менталітет, а саме доброзичливість іспанців, їхня веселість і відкритість. Правда, вони дуже голосно розмовляють і жестикулюють.

“Тут такі люди – ніхто тобі нічого не повинен, всі самі по собі, дуже люблять відпочивати. Тут люди по-справжньому живуть. Щодо війни в Україні – я б не сказала, що їм байдуже, але про це мало кажуть, у них своїх проблем вдосталь. Тим паче, їм не подобаються погані новини, вони дуже позитивні, легкі на підйом та усміхнені. Чимось схожі на одеситів”, – поділилася дівчина.

Вихідцям з України, додає Валерія, намагаються допомогти десятки іспанських неурядових гуманітарних організацій, мерії міст та організації іммігрантів, які влаштувалися в Іспанії в останні десятиліття, зокрема українські церковні парафії. Йдеться про збір грошей, продуктів, одягу та про допомогу у здобутті роботи та житла.