"Народились у війну, і дожились до ще одної": подружжя Батовських із Очакова, яке стало в одну мить переселенцями

Евакуюватися з пакунком зимових речей, спати на підлозі в школах на заході України та мріяти про ремонт у посіченій уламками ракет квартирі — прикрі реалії життя літнього подружжя Батовських із Очакова. Зараз їхня зупинка — Одеса, шлях прокладено далі, хоча 78-річним Ользі та Ярославу вже довелось пройти чимало випробувань.    

Як війна змінила життя подружжя Батовських дізнавались журналісти Новини.LIVE.  

"Прийняли, як своїх"

Бути в формі — не лише підтримка здорового тіла, але й життєве кредо. У цьому ми впевнились після знайомства із Ольгою та Ярославом Батовськими.

Останній, колишній військовий моряк, навіть у 78 років щодня виходить на пробіжки. Ольга, як вчитель з 50-річним стажем, не дає "розклеїтись" подружжю, яке самотужки підняло двох онучок.  

"Ми покинули Очаків в березні та поїхали в Ужгород в нікуди. Нам сказали взяти спортивні сумки й все. Евакуювались у село Кам’яниця, де жили в школі, спали на матрацах", — розповіла Ольга Миронівна. 

Згодом подружжя переселили в школу села Оноківці, тоді був дитячий садок в Невицькому, аж поки не наважились приїхати до Одеси. Все це впродовж 9 місяців. Непросте завдання для людей, котрим під 80. Але при цьому очаківці намагалися допомагати українській армії.   

"Я не сплю ночами, тому прокидалась о 5 ранку, на кухні наберу окропу, начищу цибулі, моркви та картоплі. Кухарі прийдуть — все готово. Старалась допомагати, а коли була в Кам’яниці, то в’язала сітки для військових", — розповіла Ольга.

За словами Ярослава Володимировича, їх та вимушених переселенців з Миколаєва, Краматорська та Харкова прийняли в Ужгороді, як своїх. 

"А як ми пасху відзначали, це було неймовірно. Стіл нам накрили, як на весіллі. Посвятили паски, варили нам бограч. Там люди чудові, нам там було гарно, але ж це не дім", — розповідає Ярослав.

Ольга згадує, що місцеві допомагали у побуті, намагалися розважити людей екскурсіями чи прогулянками видними місцями. На мить здавалося, що мирне життя повернулося. 

"Ми були за сотні кілометрів від розбитого Очакова, але там теж була війна. Стоячи на колінах, ми проводили останню путь молодесеньких солдатів. Я не розумію, за що ми несемо такі кроваві втрати", — витираючи сльозу, каже жінка.  

"Дружину з днем народження привітали ракетою"

Онука подружжя переконала перебратись їх до Одеси, у відносно безпечне місто, але все ж ближче додому. За словами Ярослава Володимировича, вони разом із Ольгою навідалися до квартири, де планували залишитись. Картина розпачлива.

"Не було ні вікон, ні дверей. Я забив вікна шпоном, тоді моя бабуся приїхала і поприбирала на балконі, бо там голуби зробили собі помешкання. Морально було складно бачити, що з твоїм домом. Ми хотіли там залишатись, бо ж тут однокімнатна квартира, ми не хочемо заважати дітям", — зазначає Ярослав.  

Але надію на повне повернення додому знищив масштабний вибух від "прильоту" у склади з боєприпасами Другої світової війни. Вибухова хвиля дійшла до Миколаєва, а військове містечко майже повністю перетворитись на пустку.

"Першого січня о 4 ранку прилетіло. Я сказав Олі: "Ну от, з днем народження тебе вітають". Був протяг, все у квартирі замерзло. Ми повернулись в Одесу", — згадує чоловік.   

"Мовне питання поставало й там"

За словами Ольги Миронівни, в Очакові залишилось багато "ждунів". Радянське минуле військового містечка не відпускає старожилів. Проте почувати себе "своїм" у місті, якому віддав молодість, працював та виховував дітей, не вдалося. Тому, коли російські війська підступали, рятуватися Батовським довелося в першу чергу.

"Відколи ми жили в Очакові, Слава з усіма вітався "Слава Україні". На нас дивилися скоса. Якби ми залишилися тоді в березні, його б здали росіянам. Все життя на півдні для миколаївців були "бендерами", а в Ужгороді нас називали "москалями", така доля", — каже Ольга Миронівна. 

Старенькі зізнаються, за дев’ять місяців життя на матрацах в шкільних спортзалах з сотнею переселенців причини війни, яка ділить українців, стали більш зрозумілими. Ольга згадує, як через стан здоров’я покидати межі школи було складно.  

"Ярослав візьме собі книгу та й піде на берег. А я варилася в цьому "котлі", коли більшість людей говорять російською й ігнорують нас. Це так боляче, що не передати словами. У свій час, я вчила російську, щоб мені дозволили працювати. А тут за мову вбивають, а вони…", — зітхає жінка.    

"Краще ніж вдома не буде"

Батовські зізнаються, що не хочуть надокучати онукам, у яких живуть зараз.

Ольга Миронівна жартує, буцім перебувають у "золотій клітці", додає, що молить Бога, щоб ЗСУ звільнили тих три села на Кінбурнській косі, з яких по Очакову б’ють росіяни. Ярослав склав план дій та список будматеріалів, щоб мінімально полагодити квартиру. Таким чином подружжя планує будувати нове життя, яке точно не буде колишнім, але вже в себе вдома. 

"Ми склали пенсію, нам вистачить, щоб поставити нові вікна та двері. Звісно, буде якийсь косметичний ремонт. Головне, щоб закінчилась війна, а наші хлопці не гинули. Поки ми в Одесі, та як співав Зібров: "Нас зустрічають добрі, хороші люди, але краще ніж вдома, нам ніколи не буде", — з усмішкою говорить Ярослав Володимирович. 

Попри те, що багатостраждальний Очаків щодня потерпає від атак росіян, це рідна земля, для тисячі українців, що як і Батенські вірять у повернення. Цей рік був складним для них, але попереду ціле життя у вільній і тепер вже точно незалежній Україні.