Доля капелана — Василь Вірозуб про полон, тортури та Україну

Військові капелани сьогодні відіграють важливу роль не лише на передовій, а й у тилу — історія Василя Вірозуба.
Василь Вірозуб у храмі. Фото: Новини.LIVE

Офіційно з 2014 року з’явилося таке поняття, як капелан. Цей рік був доволі складним для України, а все через те, що спочатку мирна акція студентів за європейські цінності переросла у протистояння між владою та людьми. Уже в лютому Росія показала своє справжнє обличчя, захопивши Крим та частково Донецьку та Луганську області.

Василь Вірозуб став одним із перших капеланів в Україні, який разом з людьми пройшов увесь Майдан, а потім уже як волонтер був на передовій. Від початку повномасштабного вторгнення саме він вирушив на острів Зміїний з рятувальною місією, щоб повернути наших військових. Однак опинився в полоні, де провів 70 днів.

Читайте також:

Напередодні міжнародного дня військового капелана журналісти Новини.LIVE  поспілкувалися з Василем Вірозубом про полон, катування, професію капелана та Україну.

— Чому ви вирішили стати капеланом?

— Капеланом стати — це не було якесь особисте рішення. Це стало необхідністю. У 2014 році, коли наші діти вийшли на майдан, щоб не дати Януковичу та його свиті повернути Україну на 180 градусів до Росії, а не в Європу, як того хотіли діти, ми стали на Майдані заради захисту наших дітей. Адже де священник має бути? Священник повинен бути там, де його люди. Де його прихід. Далі була анексія Криму та війна в Луганській та Донецькій областях. Наші юнаки та дівчата пішли захищати територію України. Наш народ пішов на передову. І де в цей час має бути священник? Відповідно, зі своїм народом. Ми пішли та стали тоді волонтерами. Ми були тими, хто повинні були одіти, взути, нагодувати, а ще й до всього заспокоїти дружину, батька та матір. А потім уже постало питання капеланства, бо не тільки одіти та взути треба було солдата, але й духовно окормити. У нас не було такого поняття, шукали інформацію всюди, дивилися, як це в інших країнах. Капелан — це не є служба, це є поклик душі. Це є і обов’язок, і твоє внутрішнє я. Коли віддаєш усе, тоді ти стаєш капеланом.

Василь Вірозуб про капеланство в Україні. Фото: Новини.LIVE

— Наскільки на сьогодні капелан потрібен на передовій?

— Я б сказав, що на передовій немає невірян, бо коли починаються сильні артобстріли, ти розумієш, що у тебе є надія на твій бліндаж, на твоє укриття, але насамперед у тебе є надія на охорону від Бога. Складність в капеланстві полягає в тому, щоби достукатися до серця солдата. Бо вони всі у броні. Броні як реальній, так і ментальній, підсвідомо вони закриті. Для того щоб духовно дитину окормити, потрібно достукатися до серця і зробити так, щоб ота лють, злоба і ненависть залишилися тільки для бою, щоб він їх не приніс у свою сім’ю. Робота капелана — це й вислухати, бути потрібним цьому воїну. Потрібним не тільки в час, коли він стоїть на передовій зі зброєю, але і в ту мить, коли він отримав поранення та лежить у госпіталі, коли проходить реабілітацію. До всього, наша робота ще й у тому, щоб забезпечити духовно його сім’ю.

Наша робота ще у тому, щоб духовно допомогти рідним солдата, — Василь Вірозуб. Фото: Новини.LIVE

— Ви були у полоні, як ви там підтримували наших хлопців та себе?

— Полон у свій час показав мужність і відвагу наших воїнів. Коли нас перевезли з Криму у Шебекіно, у Бєлгородську область, там почали над нами знущатися, почали катувати та бити прикладами. Нам рвали нігті та били електрошокерами під час допитів. Було страшно. Надзвичайно страшно. Ти не знаєш, що зараз буде, чи знову тебе битимуть, чи кинуть тебе в карцер, чи знову катуватимуть електрошокером. Але коли ти бачив поряд із собою наших воїнів, а це були хлопчики з нашої 35-ї бригади, юнакам 23-25 років і у них в очах немає страху, ти дивишся і бачиш приклад відваги та героїзму. Ти розумієш, тобі самому вже не можна було показати, що ти боїшся. Ми навіть придумали  команду, нас було в наметі 22 чоловіків. Стояли й говорили: "До молитви вставай". Молилися українською мовою, але нам кричали молитися російською, говорити російською. Але ми стояли і читали молитви тільки українською. Ось де незламність духу українського народу. Проснулась та генетика вільного козацтва. Наші діти є надзвичайно героїчні та мужні. Вони титани, які тримають вільне небо над Україною.

Василь Вірозуб з рятувальною місією вирушає на о. Зміїний у 2022 році. Фото: Василя Вірозуба
Судно "Сапфір", яке взяло участь у рятувальній операції. Фото: Василя Вірозуба

— Що найстрашнішим було в полоні? Адже 70 днів — це великий термін.

— Найстрашніше було, коли їхні допити дійшли до того, що нас кидали в карцер. Це називалося гумка: 2,5 на 2,5 кімната, вся гумою оббита. Тебе повністю роздягали та кидали в камеру. Камера не провітрюється, немає ні туалету, ні води. Там до мене уже сиділи, і люди ходили в туалет. Ось ті аміачні випари сечі виїдали легені, і вже через добу ти кашляв гноєм. І під час цього ще допити були і били током. Ти понад 3 доби не їв, не пив і не спав. Вже марення заявлялися. Я думав, що я вже звідти не вийду. Але Бог так вирішив, що я мушу бути знову ж таки в Україні, знову зі своїм військом та народом. 

Бог вирішив, що я маю бути з народом, — Василь Вірозуб. Фото: Новини.LIVE

— Якби сьогодні вам запропонували знову вирушити в рятувальну місію, ви пішли б, знаючи, що, можливо, знову доведеться пройти через усі знущання полону?

— Без жодних сумнівів, однозначно пішов би. Адже священник потрібен не тільки, коли весело або дуже добре. Священник потрібен і в час турбот, і в час проблем і біди. А особливо в час, коли воїн душу свою кладе заради України. А це є найскладніше, коли ти привозиш молодого юнака в сім’ю, ти бачиш очі батька та матері, ти бачиш дружину, яка в горі. Але найстрашніше, коли ти бачиш дитинку, а вона питає, а де тато, чому він мертвий. Як їй пояснити, що якийсь безумець зробив війну у ХХІ столітті в центрі Європи? Разом з цим солдатом частинка твого серця залишається там.

Похорон військового. Фото: Василя Вірозуба

— Що для вас Україна?

— Недаремно сказано, Бог і Україна. Це те, що даровано нам від Бога. А нам дарована воля і ці терени, які були благословенні Андрієм Первозваним. Для мене Україна — це те багатство, яке ми повинні залишити нашим дітям і онукам. Це є той спадок, який ми отримали від дідів та прадідів. Ми маємо зробити так, щоб діти наші жили у вільній, могутній, щасливій і сильній державі. Сильній та незалежній, бо волю нам даровано від Бога. Наші солдати зараз стоять на передовій для того, щоб не впустити ось цю орду на наші землі. Приклад, що це орда, показали Буча, Ірпінь, знищений Ізюм, Маріуполь, Оленівка. Це орда, яка знову сунеться на нашу священну українську землю. Бо ця війна не триває 600 днів, ця війна не триває 9 років і 600 днів. Ця війна триває понад 300 років, починаючи ще від Катерини. Ця орда завжди хотіла нас знищити, але український народ, як той фенікс, завжди підіймається, завжди процвітає і знову дає по зубах цій московській орді. Так що разом до перемоги, бо з нами Бог. Слава Ісусу Христу, Слава Україні!