Одесит втратив зір на війні, але став педагогом: шлях життя

Воїн, який пройшов бої на Донбасі і залишився без зору, зміг знайти в собі сили пройти складний шлях реабілітації, щоб сьогодні викладати в одеському державному університеті внутрішніх справ. З чим довелося зіткнутися одеситу, які складнощі були на його шляху і як це навчати підростаюче покоління.

Про життя, війну та унікальний досвід журналісти Новини.LIVE поговорили з ветераном російсько-української війни Олегом Автомєєнко. 

Початок війни

Для Олег Автомєєнко війна почалася ще у 2014 році — з першої хвилі мобілізації. На той момент він намагався поновитися на військовій службі після перерви, тому новини про призов не стали для нього повною несподіванкою. Події розгорталися дуже швидко: країна лише починала усвідомлювати масштаб загрози, а військові структури працювали в режимі термінового відновлення. У березні йому зателефонували з військкомату та запропонували прийти поговорити. Та звичайний, здавалося б, візит до установи швидко перетворився на початок нового етапу його служби.

"У березні мені телефонує дівчина з військкомату, яка займалася моїми документами, і каже: "Олег Михайлович, а ви ще не думали знову призватися до Збройних сил?" Я відповів: "Ні". Вона каже: "Ну приходьте завтра до нас". Я прийшов. Кажу: "Доброго ранку, я прийшов". А вона: "Ось ваш стілець, ось ваш стіл. Все, працюйте". Я питаю: "У сенсі працюйте?" Вона відповідає: "Ну все, ми вас призвали, ви наш працівник"", — згадує ветеран російсько — української війни Олег Автомєєнко.

Спочатку чоловіка залишили працювати у військкоматі, де потрібно було займатися документами та організаційними питаннями. Але для офіцера, який мав військову підготовку і досвід, така робота здавалася тимчасовою. Він відчував, що його місце поруч із військовими на передовій, а не за столом у кабінеті. Бажання бути разом із підрозділом, виконувати бойові завдання і не залишатися осторонь війни поступово лише посилювалося. Тож через кілька місяців він вирішив наполягти на переведенні до бойового підрозділу.

"Через кілька місяців я сказав: "Ні, ні, ні. Я до воєнкома прийшов не за цим. Давайте мене у війська. Я механізований офіцер, папери — це не моє. Я хочу до хлопців, у поля, керувати військами". І так мене перевели до механізованої бригади, яку якраз формували у грудні 2014 року", — розповідає чоловік.

Вже на початку 2015 року підрозділ опинився у зоні бойових дій. Тоді фронт на Донбасі лише формувався, а багато військових отримували свій перший бойовий досвід. У лютому бригаду перекинули до Артемівська — нині Бахмута. Саме в цей період розгорталися бої на Дебальцівському напрямку, які стали одними з найскладніших на початку війни. 

Вибір військової професії

Олег згадує, що вибір військової професії у його житті з’явився майже випадково. Після закінчення школи батько планував відправити його вступати до університету в Білорусі. У родині розглядали цивільну освіту як більш стабільний та передбачуваний шлях. Однак долю змінила звичайна розмова з другом, яка стала поворотною. Саме вона відкрила перед ним зовсім інший напрямок майбутнього.

"Ми закінчували школу, у нас була компанія. Приходить друг і каже: "Поїхали в Одесу?" Я питаю: "Навіщо?" Він відповідає: "Я у військовий інститут вступаю. Там є розвідувальний факультет — розвідка, романтика". Ну, коротше, поїхали", — згадує військовий.

За кілька тижнів майбутні курсанти зібрали всі необхідні документи, пройшли медичну комісію та поїхали на вступні іспити. Тоді все відбувалося досить спонтанно, без довгих роздумів чи складних планів. Згодом чоловік зрозумів, що військова справа справді стала для нього покликанням. Навчання, підготовка та служба поступово сформували інший світогляд і ставлення до професії. За його словами, навіть якби життя склалося інакше, він усе одно обрав би діяльність, пов’язану з безпекою чи військовою справою. Ця сфера виявилася для нього найближчою.

Бойовий шлях

Після початку АТО підрозділ, у якому служив Олег, пройшов через низку найгарячіших напрямків фронту. Кожен рік служби приносив нові бойові завдання та нові виклики. Лінія фронту змінювалася, але напруження залишалося постійним. Військові поступово набували досвіду, адаптувалися до нових умов та зміцнювали оборону на ключових ділянках. Для багатьох із них це стало роками безперервної служби на передовій. У Волновасі чоловік зустрів повномасштабне вторгнення Росії. Після багатьох років війни це стало новим етапом, коли бойові дії розгорнулися на значно ширшому фронті. За словами військового, у такі моменти особливо важливо зберігати людяність і взаємну повагу в колективі. Адже саме це допомагає підрозділам залишатися згуртованими у найскладніших ситуаціях.

"У будь-якій ситуації треба залишатися людиною. І неважливо, ти командир чи підлеглий. Мене вчили: щоб бути командиром, потрібно спочатку навчитися підпорядковуватися. Коли навчишся це робити — тоді можеш командувати", — говорить ветеран російсько — української війни Олег Автомєєнко.

Ветеран також зазначає, що після 2014 року українська армія почала швидко змінюватися. З’явилися нові підходи до управління, більше відповідальності отримали молодші командири. Поступово змінювалася і сама культура служби, де важливішими ставали ініціатива та командна робота. За його словами, це дозволило підрозділам діяти ефективніше на полі бою.

"До 2014 року наші Збройні сили були одні, а після 2014-го — зовсім інші. Почали з’являтися нові підходи, більше ініціативи на місцях", — каже Олег.

Свій стиль командування він пояснює поєднанням військового та цивільного досвіду. Після перерви у службі Олег певний час працював у цивільному середовищі і побачив інші підходи до організації роботи. Повернувшись до армії, намагався поєднувати ці підходи. Це допомагало краще розуміти людей та ефективніше працювати з підлеглими.

Повномасштабне вторгнення

Сьогодні боєць згадує що відчуття великої війни з’явилося ще до 24 лютого. Напруження на фронті почало зростати за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення. Українські військові фіксували дедалі активнішу роботу російської артилерії та обстріли позицій уздовж лінії оборони. 

"Після 16 лютого противник уже активно застосовував артилерію. Вони майже щодня били по наших позиціях — і по передньому краю, і по районах навколо Маріуполя. Ми вже розуміли, що вони готуються. Артилерія працювала фактично кожного дня: били по командних пунктах, по передньому краю наших позицій. Тоді ми ще не до кінця усвідомлювали, але пізніше стало зрозуміло — це була артилерійська підготовка там, де вони планували наступ. Вони просто готували собі шляхи", — розповідає військовий.

24 лютого повномасштабне вторгнення стало реальністю. Ранок того дня запам’ятався військовим як момент, коли багатомісячне напружене очікування переросло у відкриту війну.

Поранення та втрата зору

Поранення Олег Автомєєнко отримав уже 26 лютого під час боїв за Волноваху. Тоді українські підрозділи намагалися стримати наступ російських військ і стабілізувати ситуацію в місті. Бої точилися практично на кожній вулиці, а обстановка змінювалася дуже швидко. Підрозділ отримав наказ зайти в місто, відновити позиції на передньому краї та забезпечити відхід підрозділів першого ешелону, які відходили зі сторони Бугаса. 

"Нам на допомогу прибув підрозділ — рота штабних військ, посилена трьома танками. Ми додали до них свій особовий склад, який добре знав позиції, де ми перебували", — розповідає військовий.

Усе відбувалося в умовах постійної загрози обстрілів і боїв на короткій дистанції. Щойно українські військові почали просування, противник відкрив вогонь.

"Ми розділилися на три групи — десь по 30–40 людей, посилені технікою та озброєнням. У місто заходили з трьох сторін. Я рухався у складі механізованого підрозділу, посиленого двома танками. Ми зайшли в місто і тільки почали рухатися вулицями — одразу почався обстріл і стрілянина", — пригадує він.

Бій швидко перемістився до центральної частини Волновахи. Просування ускладнювалося хаотичною ситуацією на вулицях і щільним вогнем противника. Техніка та піхота змушені були маневрувати буквально між будівлями. 

"Головний танк раптом дезорієнтувався і почав рухатися не в тому напрямку. Я разом із командиром розвідувальної роти пішов його зупинити й розвернути, щоб він рухався туди, куди потрібно. Поки ми на перехресті керували його діями, сталося найгірше", — розповідає ветеран російсько — української війни Олег Автомєєнко.

У цей момент поруч пролунав вибух. Ситуація змінилася за лічені секунди: бійці отримали поранення, а техніка була пошкоджена. Попри це, військові не розгубилися і почали організовувати евакуацію поранених. Рішення довелося ухвалювати миттєво, прямо під вогнем. Саме швидкі дії побратимів допомогли врятувати життя поранених.

"Я якраз спілкувався з командиром танка, і в цей момент щось прилетіло. Командира розвідувальної роти поранило, його контузило. Командир і навідник танка загинули. Хлопці не розгубилися — підігнали другий танк. Мене разом з іншими бійцями завантажили на нього, і цей танк евакуював нас", — каже ветеран.

Вибух стався майже на рівні голови військового. Уламки розлетілися на невеликій відстані, тому наслідки могли бути значно гіршими. Згодом медики пояснили, що його врятувало екіпірування, яке закривало більшу частину тіла. Навіть дрібні деталі спорядження виявилися вирішальними в ті секунди. Сам ветеран переконаний: якби не захист, наслідки могли бути фатальними.

Реабілітація після поранення

Після важкого поранення на фронті життя Олег Автомєєнко змінилося кардинально. Попереду були місяці лікування, операцій та тривалої реабілітації в різних країнах. Сам ветеран згадує, що перший час майже не усвідомлював, що з ним сталося. 

"Спочатку, скажімо так, десь перший місяць-два я ще не усвідомлював, що сталося. Тому що ти ще в такому напівкоматозі був. Тебе перевозять: з Мечникова — до Львова, зі Львова — до Хорватії, з Хорватії — до Польщі. І вже коли в Польщі були останні операції, це був травень. А коли відійшов після операції — це вже був початок червня", — згадує ветеран.

Саме тоді лікарі вперше відверто сказали йому про результати лікування. Для Олега це стало переломним моментом. До того часу він сподівався, що стан може покращитися, а зір повернеться. 

"І коли лікар поглянув і каже: ну, це все. Я кажу: як це? В сенсі — це максимум, що ви могли зробити? Краще вже не буде? І, мабуть, з того моменту прийшло усвідомлення. Я тоді сказав лікарю: так що, вже ніяк не витягнути? Він каже: ні. І тоді розумієш — усе, хрест. Ти в Збройні сили вже не повернешся, тебе звільнять. І виникає питання: а що робити далі? Кому ти потрібен? Ти не бачиш, ти нічого не можеш — все", — розповідає ветеран російсько — української війни Олег Автомєєнко.

Переломний момент настав уже після повернення до України. На початку 2023 року він поступово почав шукати нові сенси й можливості. Спочатку це були невеликі кроки — нові заняття, спроби знайти себе в іншій діяльності. Саме тоді з’явилася ідея розповідати про своє життя після поранення. Це стало не лише способом висловитися, а й можливістю підтримати інших людей.

"Приїхали додому, і десь уже восени я почав думати, що треба щось змінювати, бо так далі не можна. І виникла думка: а чому б не зробити телеграм-канал? Я навчився працювати з камерою. І подумав: чому б не знімати відео про те, як я живу після поранення? Так я почав вести відеоблог в Instagram. І воно якось зайшло — я почав потрохи цим займатися", — розповідає ветеран.

Поступово ветеран почав замислюватися і про професійне майбутнє. Читаючи спеціальну літературу та спілкуючись із людьми, він дізнався, що багато незрячих працюють у різних сферах: в ІТ, освіті, творчості.

"Зрозуміло, музикант з мене не вийде. Письменник — можливо, хоча все ще попереду. А от викладати — чому б і ні? Саме тоді з’явилося бажання вступати до магістратури, щоб потім працювати в університеті або іншому навчальному закладі викладачем", — каже Олег.

Сьогодні ветеран переконаний: найважливіше — ставити перед собою нові цілі й поступово рухатися до них. За його словами, коли людина починає діяти, можливості починають з’являтися самі. Крок за кроком життя починає змінюватися. Саме так сталося і з ним. Він переконаний: навіть після важкого поранення життя може бути повноцінним і насиченим. Головне — не зупинятися і шукати свій шлях далі.

Раніше ми писали, історію морського піхотинеця, що пройшов крізь пекло Маріуполя, оборону Азовсталі та роки полону. Його історія — це не лише про війну, а про незламність духу, силу вибору і ціну свободи.

А також, про те як після місяців оборони, спроба прориву з оточення та російський полон — ці випробування стали частиною особистої історії, віськовополоненого з Одеси, яка показує, наскільки крихка й водночас неймовірно сильна людська витримка.