Деколонізація Одеси — чому місто прощається з пам’ятником Бабелю

Одеса продовжує шлях деколонізації та переосмислення власного міського простору. Одним із символічних кроків стало рішення про демонтаж пам’ятника Ісааку Бабелю. Протягом десятиліть його постать подавалася як приклад "одеського колориту" та "жертви сталінських репресій". Проте за цією радянською легендою прихована зовсім інша правда. Тому сьогодні питання, чому саме цей пам’ятник має зникнути з міського ландшафту, стає не лише культурним, а й політичним.

Що приховує за собою пам'ятник Бабелю журналісти Новини.LIVE поговорили з юристом та представником громадської організації "Історія. Культура. Демократія" Артемом Карташовим.

Хто такий Ісаак Бабель

Ісаак Бабель був радянським письменником, який активно підтримував більшовицьку владу. Він воював у складі Першої кінної армії Семена Будьонного — тієї самої, яка жорстоко придушувала українські повстання та боролася проти Армії УНР. У своїх творах Бабель створював образ "героїчних червоних командирів", водночас дискредитуючи борців за незалежність України. Така літературна стратегія була класичним прикладом радянської пропаганди, коли мистецтво використовувалося як ідеологічна зброя. 

"Він глорифікував радянський режим Сталіна, користувався усіма благами радянської системи. Шляхом того, що був успішним пропагандистом і прислужував Союзу, мав такі привілеї, як поїздки за кордон. Міф про його антирадянськість абсолютно не відповідає дійсності", — наголошує юрист та представник громадської організації "Історія. Культура. Демократія" Артем Карташов.

Ці слова руйнують популярний у радянській і пострадянській культурі образ Бабеля як "жертви режиму". Насправді він довгий час був частиною системи, отримував вигоди від своєї ролі та активно служив ідеологічній машині. Його близькість до верхівки НКВС лише підкреслює, наскільки глибокою була ця співпраця. Трагічна доля письменника, якого зрештою розстріляли у 1939 році, пояснюється не його "опозиційністю", а внутрішніми чистками сталінського апарату.

Пам’ятник підлягає демонтажу

Сучасна Україна, яка веде війну проти Росії, не може дозволити собі залишати у публічному просторі символи радянського панування. Закон про деколонізацію чітко забороняє вшанування діячів, що встановлювали більшовицьку владу, співпрацювали з репресивними органами чи поширювали імперську ідеологію. Постать Бабеля відповідає всім цим критеріям. Його твори стали частиною радянського канону, який знецінював український визвольний рух і створював образ "єдиної радянської батьківщини".

"Бабель був співробітником ЧК, сам писав про це. Він встановлював радянську владу в Україні, воював проти борців за незалежність, просував імперську політику, глорифікуючи Радянський Союз і Сталіна. Тому залишати його в міському просторі неможливо", — пояснює експерт.

Мова йде не просто про пам’ятник, а про цінності, які стоять за ним. Для сучасних українців важливо відділити справжніх героїв від тих, хто служив імперії. Тим більше, що російська агресія сьогодні намагається відновити той самий радянський міф, частиною якого був Бабель. Демонтаж його пам’ятника стане не лише актом історичної справедливості, а й важливим кроком у формуванні нової ідентичності міста. 

Нові імена

Зміни у міському просторі вже відбуваються. Вулиця, що раніше носила ім’я Бабеля, перейменована на честь українського військового Дмитра Іванова, який загинув у сучасній війні з Росією. Це дуже символічний крок: на місце радянського пропагандиста приходить справжній герой, який віддав життя за свободу своєї країни. Такі рішення формують нову історичну пам’ять Одеси, яка спирається на українську, а не радянську спадщину. 

"Коли вулиця з радянським іменем отримує назву героя сучасної війни, це не просто формальність. Це акт повернення історичної справедливості, це спосіб показати, що місто живе сьогоденням і майбутнім, а не радянськими міфами", — зазначає представник громадської організації "Історія. Культура. Демократія" Артем Карташов.

Процес перейменування і демонтажу пам’ятників не є "знищенням історії". Навпаки, це повернення справжньої історичної логіки, коли місто більше не відтворює чужу імперську оптику. Одеса сьогодні стоїть перед важливим вибором: або залишатися заручницею радянського спадку, або творити власну ідентичність. І рішення про демонтаж пам’ятника Бабелю — це приклад того, як місто обирає другий шлях.

Міфи навколо Ісаака Бабеля

Одним із найпоширеніших аргументів на користь збереження пам’ятника Ісааку Бабелю було те, що він став жертвою сталінських репресій. Прихильники цієї позиції стверджували: якщо письменника розстріляв радянський режим, значить, він не може бути уособленням цього самого режиму. Такий підхід здається на перший погляд логічним, але насправді є маніпулятивним. Адже система Сталіна знищувала навіть тих, хто довгий час їй служив. Тому сам факт репресій ще не означає, що людина була опонентом радянської влади. Ще одним аргументом, який часто наводили, було твердження, що Бабель писав "антирадянські твори". Насправді жоден із його текстів не містить критики радянського режиму. 

"Аргумент, що нібито Бабель був антирадянським письменником. Знову ж таки, не так. Тобто немає жодного антирадянського твору Бабеля. "Конармія", яку він написав, отримала критику зі сторони одних людей, але надалі вона була підтримана радянськими пропагандистами. Тобто військові такі, як Блюхер, і літератори на кшталт Максима Горького вступили за Бабеля, і жодних серйозних наслідків для нього не було", — наголошує експерт.

Таким чином, легенда про "антирадянську творчість" Бабеля не витримує жодної критики. Його літературний спадок не можна відокремити від тієї системи, якій він служив. Ба більше — редагування його творів у СРСР було пов’язане не з "неблагонадійністю" самого автора, а з тим, що багато його героїв потрапляли під репресії. Тобто система сама переписувала історію, вилучаючи небажані імена. Це ще раз доводить: Бабель був частиною механізму, а не його опонентом. У сучасних дискусіях часто наголошують, що Бабель був "великим літератором". І дійсно, його твори залишаються доступними — вони зберігаються у бібліотеках, перекладаються та вивчаються. Але літературна спадщина — це одне, а вшанування в публічному просторі — зовсім інше. Пам’ятник чи назва вулиці є найвищою формою суспільного визнання. І тут постає питання: чи заслуговує на це людина, яка служила імперії та знецінювала боротьбу українців за незалежність?

"В такому випадку, те, що він великий літератор, визнають певні люди — і це нормально. Є бібліотеки, є література, її можна читати й вивчати. Але якщо ми говоримо про суспільний простір — це найвища форма вшанування. І саме тут Бабель не має місця", — підкреслює представник громадської організації "Історія. Культура. Демократія" Артем Карташов.

Ніхто не закликає "спалювати книги" чи забороняти літературу. Йдеться лише про те, що український публічний простір повинен належати тим, хто боровся за свободу, а не тим, хто її придушував. 

Нові пам’ятники

Сьогодні в Одесі паралельно триває ще один важливий процес — пошук нових постатей для вшанування. Адже деколонізація — це не лише про знесення, а й про наповнення простору новим змістом. Уже сім років тягнеться історія з пам’ятником Лесі Українці, який досі не завершено. Це показує, наскільки непросто змінювати символічний ландшафт Одеси.

"Зараз термін деколонізації продовжили, ухвалено закон про національну пам'ять. Більшість вулиць уже перейменована, але залишаються такі, як Яші Гордієнка чи Лєоніда Утьосова. Є також великі "безликі" вулиці — Університетська, Зоопаркова, які не несуть жодної цінності. Але рішення про їх перейменування належить міській раді, яка дуже важко приймає такі ініціативи", — коментує спікер.

У цьому контексті ключовим завданням стає вшанування українських військових. Новий закон зобов’язує відзначати в топоніміці тих, хто нагороджений орденами "За мужність" та іншими державними відзнаками. Це природно й справедливо, адже саме ці люди сьогодні платять найвищу ціну за свободу країни. Перейменування "нейтральних" вулиць на їхню честь не викличе спротиву, але стане сильним сигналом для наступних поколінь. Воно закріпить у міському просторі пам’ять про сучасну боротьбу, а не про радянські міфи.

"Тому, на наше переконання, одна з найважливіших форм вшанування має бути саме топонімія. Якщо міська рада й надалі ігноруватиме ці рішення, право перейменовувати перейде до обласної адміністрації. А ми, як учасники робочої групи, будемо домагатися цього через громадське обговорення й ухвалення рішень на рівні області", — зазначив представник громадської організації "Історія. Культура. Демократія" Артем Карташов.

Таким чином, Одеса поступово позбавляється символів колоніального минулого і водночас шукає нових героїв для власної пам’яті. Це складний і довгий процес, але саме він формує майбутнє міста — українське, а не радянське.

Раніше ми писали, чи дійсно день міста за історією Одеси треба святкувати восени. А також про те, зірку якому видатному одеситу відкрили на урочистостях до дня міста.