Тепло з одеського ринку — як городяни підтримують військових

Щороку, 5 грудня визначають міжнародний день волонтера. Людей які тут в тилу всіма силами намагаються підтримати українську армію. Та волонтерство може бут навіть там де його не чекають. На одеському ринку Черемушки її знають усі. Для покупців — це місце, де завжди знайдеться свіжа городина і тепле слово. Для сусідів по рядах — колега, яка ніколи не відмовить у допомозі й завжди підхопить спільну справу. Та для фронту і військових, які щодня чекають на підтримку з дому, Лариса — людина, що не дозволяє згаснути людяності, навіть у найважчі часи. Її невеликий прилавок давно перетворився на справжній волонтерський пункт, куди одесити несуть чай, шкарпетки, ліки, каву, теплі речі — і свою віру в тих, хто нас захищає.

Про те, що найбільше потребують військові взимку. І про те, як тримати силу тоді, коли інколи здається, що вона закінчується, журналісти Новини.LIVE поговорили з волонтеркою Ларисою Гарською.

Волонтерська допомога

Пані Лариса працює на Черемушках понад два десятиліття. Вона говорить тихо, скромно, ніби трохи соромиться великої справи, яку робить щодня. Її історія почалася без пафосу — просто з бажання допомогти, бо війна торкнулася її родини найболючішим чином. Жінка не шукає подяк чи визнання — для неї важливіше відчувати, що зробила щось корисне. Волонтерство стало частиною її буднів, так само природною, як робота чи турбота про родину.

"Я вважаю, що я мама військового. І просто мене хотілося допомогти нашій армії. А почали ми збирати, з Херсона, з води. Ми за два дні зібрали 9 тонн води для Херсона і відправили їм. І потім почалося, госпіталь, прикордонники, ми з дівчатами збирали все що могли. З 22 року, з квітня місяця, ми почали збирати воду і потім далі стали допомагати військовим", — розповідає волонтерка Лариса Гарська.

Її мотивація — не гучні заклики, а тиха материнська турбота і внутрішній обов’язок. Її дії вражають масштабом, але для самої Лариси це просто частина нормального життя. Вона не ставить себе в центр подій, хоча фактично стала тією людиною, яка об’єднала навколо себе десятки інших. Жінка відверто зізнається, що бувають моменти, коли сили на нулі. Але варто лише комусь попросити допомоги — і вона знову береться до роботи. Це — ніби внутрішній двигун, якому не дає згаснути віра в хлопців на фронті. 

"Мені здається, що найкраще — коли зробиш збір і відправиш посилку, тоді в тебе настрій підіймається. Скільки разів казала: все, я вже втомилась, я не можу. Але — це на один день. Потім хтось просить допомоги з хлопців — і починається, як друге дихання", — каже волонтерка.

Колеги з м’ясного корпусу зустрічають її словами: "Лора, коли відправляємо?" — ніби нагадуючи, що в неї є команда. А продавчині з сусідніх рядів приносять вареники, голубці, холодець, які готують власноруч. Кожен робить свій внесок, і з цих маленьких дій виростає велика підтримка фронту. Саме ця взаємність і тримає Ларису, коли вона втомлюється.

"Вони печуть, жарять, варять холодець, вареники, голубці — все. Дівчата нам передавали через маршрутку з Бобрика, і ми тут вже далі формуємо посилки, відправляємо на фронт хлопцям", — ділиться жінка.

Волонтерство на ринку — це командна справа. Це люди, які вміють гуртуватися, навіть якщо знайомі лише за прилавком.

Кошик тепла для військових

Поряд із її робочим місцем стоїть "кошик тепла" — коробка, яка щоранку наповнюється дрібницями, а щовечора — теплом людських сердець. Одні несуть чай, інші шкарпетки, хтось приносить ліки чи каву. І в цих маленьких внесках — велика одеська душа. Лариса каже, що кожна дрібниця важлива, бо з таких дрібниць складаються посилки, які рятують хлопців від холоду. 

"Ось прийшла людина, кинула один пакетик чаю, це вже початок. Один до одного і так сто людей — це вже ціла посилка виходить. Дуже багато у мене дівчат, що у нас по сусідству: що ми тільки вже не збирали хлопцям. І лопатки, і молотки. У мене є покупці,  які подарували 100 піддонів, потім ще раз 50 піддонів. Це дуже велика сума грошей", — каже пані Лариса.

Після цих слів стає очевидно: допомога живе там, де є довіра. Лариса каже, що онлайн-зборів не робить — люди хочуть бачити, кому саме допомагають. І тому приходять до неї, приносять кошти й речі, інколи навіть просто слова підтримки. Бо знають: кожна гривня піде туди, де вона потрібна.

Син та зять на війні

Син у жінки служить вже понад рік, а зять, танкіст, пішов у військо на третій день після початку повномасштабного вторгнення. Ці історії вона вимовляє, ніби бережно. І стає зрозуміло: саме з цього болю народжується її сила. Сила діяти, допомагати, не здаватися.

"Зять в мене танкіст, був порізаний, в нього рак був. Але він пішов на третій день. Коли почалась війна, він був за Києвом. І він все бачив як починалось. Він зразу же пішов став у військкоматі на облік. Потім одинадцять разів ходив, поки його не взяли на службу", — згадує жінка.

Саме родина і є основним джерелом мотивації для жінки. Хлопці, які дзвонять і дякують, друзі сина, які називають її "наша золотая", — це дає сили навіть у найважчі дні. Вона не приховує, що для неї це стало сенсом життя. Волонтерство — її спосіб бути поруч із тими, кого вона не може обійняти щодня.

Допомога від дітей 

Попри щоденні турботи базару, Лариса каже, що найбільше її вражає щирість дітей. У цих маленьких жестах немає пафосу чи вимушеності — лише справжнє прагнення допомогти тим, кого вони, ніколи не бачили. Саме такі моменти, зізнається волонтерка, повертають їй віру, що Україна тримається не лише на армії, а й на вихованні нового покоління. 

"Дівчинка прийшла до мене, принесла таку коробочку. Там більше ніж п'ятсот гривень. І вона каже: це я робила вироби, продавала та назбирала грошей. І ось хлопцям, солдатам, каже, я принесла кошти. Це було, знаєте, це такі емоції. Я навіть розплакалась тоді", — розповідає Лариса.

Такі випадки, каже жінка, не просто вражають — вони змушують її ще більше цінувати людську щирість і доброту. Адже кожна гривня, кинута з дитячих рук, — це нагадування про те, заради чого тримається країна. Не менш зворушливою стала історія хлопчика, який приходить до Лариси часто — просто поговорити або дізнатися, що ще потрібно військовим. Йому навіть син жінки подарував шеврони, і він береже їх, як справжній талісман. А коли почув, що потрібні кошти на ноші, приніс усе, що мав.

"Хлопчик один є, мій син йому навіть шеврони подарував. От на днях він побачив, що ми збираємо на ноші, і каже: у мене є моїх 50 гривень, киньте туди. Я кажу: та не треба, ти ж дитина. Він каже, нічого, що я дитина", — сміється Лариса.

На її очах одесити доводять: допомагати може кожен. Хтось приносить ліки, хтось теплі речі, хтось — просто пакетик чаю. І всі ці дрібниці складаються в ящики, які рятують життя на передовій. Люди навколо не просто підтримують її — вони стають частиною великої спільної справи. Волонтерка зізнається, що зараз бійцям найбільше потрібні речі, які зігрівають: теплі шкарпетки, одяг для переодягання, кава, ліки, чай. Зима не чекає, і кожна посилка для фронту готується так, ніби для рідної дитини. Лариса впевнена: любов, яку вкладають люди в ці пакунки, відчувається навіть на відстані.

"Любіть наших хлопців, передавайте їм свою любов, молитися за них і допомагати хлопцям. Ми можемо обійтися без тої чашки кави, а купити один стік кави й відправити, це вже велика робота. Любіть наших хлопців, бережіть їх і передавайте їм свою любов, своє тепло", — каже Лариса.

На базарі Черемушки Ларису знайти дуже легко — достатньо зайти через центральний вхід і запитати охорону про "синю палатку". Там вона стоїть щодня, чекаючи людей, які хочуть допомогти. Вона просить лише одного: не забувати про тих, хто зараз тримає країну. Бо, як каже пані Лариса, якщо ми не будемо підтримувати своїх — доведеться годувати чужу армію.

Раніше ми писали, що як Одеські військові що отримали ампутацію справляються з пересуванням по місту. А також, про те, що навіть ті хто пережив російський полон не планують залишати службу та боротися до останнього.