Голодомор на Одещині — як знищували села та приховували архіви

Історія Голодомору на Одещині складається не лише з цифр, архівних даних чи наукових висновків. Це передусім люди, які вижили — ті, хто зберіг у пам’яті те, про що десятиліттями заборонялося говорити. У регіоні, де частина сіл опинилася під радянською владою, а інша жила поза межами СРСР, голод переживали по-різному. Саме тому одеська пам'ять про Голодомор — фрагментована, місцями тиха, місцями болісно гучна. Попри знищені документи й забуті поховання, залишилися голоси, які не вдалося стерти. Кожне свідчення — це не лише спогад про трагедію, а й доказ того, як глибоко голод вкорінився в родинні історії та вплинув на ідентичність регіону.

Як сьогодні досліджують голодомор в регіоні, як виживали тоді люди та чи вдасться колись дізнатися точну цифру жерт голоду, про це журналісти Новини.LIVE поговорили з етнологинею та кандидаткою наук Наталією Петровою.

Голодомор на Одещині 

Пам’ять про Голодомор 1932–1933 років на Одещині складна, розірвана й неоднорідна. Регіон у ті роки мав різний політичний статус, а отже різний досвід пережитого. Частина територій була під радянською владою і зазнала усіх наслідків злочинної політики хлібозаготівель та колективізації. Інші землі на той момент перебували поза межами СРСР, і їхні мешканці зіштовхнулися з іншими трагедіями, але не з класичним Голодомором. Це створило в суспільстві певний розрив у сприйнятті та розумінні подій.

"На той момент Південна Бесарабія, тобто Буджак, певна частина нашої області сьогодні, вона не входила до Радянського Союзу. І, відповідно, та частина не зазнала Голодомору. Вони зазнали трагедію голоду 1946–1947 років. Жителі Бесарабії не розуміли, чого вони мають шановувати жертв Голодомору, які вони не переживали. І, власне, тут правильно, що ми в цей день шановуємо жертв всіх голодів і Голодомору, але, звичайно, робимо акцент на Голодоморі 1932–1933 років", — пояснює етнологиня та кандидатка наук Наталія Петрова.

Частина Одещини відчула найбільші удари голоду лише після Другої світової війни, тоді як інші райони пережили всі найстрашніші етапи репресивної політики більшовиків. Цей досвід досі впливає на локальну пам’ять та особливості її відтворення в родинах. Науковиця нагадує, що вшанування всіх жертв голодів — природний крок для регіону з таким розмаїттям історичних травм. Проте особливий акцент на 1932–1933 роках принциповий, адже це був організований геноцид українців.

"Якщо казати про решту території Одещини, яка була в той момент в підрадянській Україні, де Совєти, на превеликий жаль, намагалися створити людину нового радянського типу, а цей процес створення відбувався саме через знищення ідентичності… То, власне, ми говоримо про те, що в Одесі деякі райони зазнали дуже сильних трагічних наслідків від Голодомору. Це Ананівський район, Берез’ївський на момент голоду, це Андреєво-Іванівський, потім він був Миколаївським, а сьогодні це частина Берез’ївського району", — каже фахівчиня.

Дані про демографічні втрати часто неповні, адже радянська влада приховувала реальний масштаб трагедії. Селяни у цих районах жили в умовах тотального контролю, конфіскацій і насильницького вилучення зерна, яке здійснювали місцеві активісти та "буксирні бригади". Втрата ідентичності та страх перед владою були не менш руйнівними, ніж голод. 

Знищені архіви

Відсутність документів ускладнює реконструкцію подій, але не робить її неможливою. Значну частину знань вдається відтворити через усні свідчення, які зібрали етнографи, історики та місцеві краєзнавці. Такі свідчення особливо цінні, адже вони показують не лише факти, а й людські переживання — те, що не залишилося на папері. Саме через їхню емоційну та персональну складову формується "жива історія". Втрата ж архівів — це ще одна ознака того, як влада робила все, щоб стерти сліди злочину.

"Коли за часів президентства Віктора Ющенка було проанонсовано і реально проведено масштабні збори свідчень по всіх регіонах України, які зазнали Голодомору, то, звичайно, це було зроблено і на Одещині. І одним з таких прикладів у нас є виставка книг, література по області, по районах. І от є одна з книг, яку ми збирали разом зі студентами факультету, це була наша практика етнографічна, коли ми збирали свідчення у тих людей, які ще були живими і які пережили Голодомор", — розповідає дослідниця.

Ці польові експедиції стали рятівним колом для пам’яті, яка могла зникнути разом зі свідками. Студенти записували розповіді людей похилого віку, які пам’ятали голод очима дітей чи молодих батьків. Часто це були історії, які вперше озвучувалися поза родинним колом. Багато респондентів боялися говорити, адже понад пів століття жили під тиском радянської цензури. Але саме тоді вдалося зафіксувати унікальні свідчення, які нині зберігаються в архівах університету, музеїв та приватних колекцій.

"Тут є надзвичайно цікаві і важливі свідчення, тому що є у нас респонденти, які пережили всі ці три голоди. Пані Синиця Улита, яка була 1910 року народження і яка спочатку дитиною пережила 21–23 роки, потім уже молодою мамою — 32–33, і вже мамою семи чи восьми дітей — 46–47. Ми ще встигли поспілкуватися з нею живою. І це про ті стратегії виживання, які людина випрацювала впродовж свого життя", — згадує етнологиня.

Розповіді таких людей — це безцінний матеріал, що дозволяє побачити трагедію не лише як історичний факт, а як довгий, повторюваний досвід боротьби за життя. Вони пояснюють, як сім’ї шукали їжу, як рятували дітей, як допомагали одне одному чи, навпаки, змушені були мовчати, аби вижити. Ці стратегії передавались із покоління в покоління — частково несвідомо, як частина родинної пам’яті. Через ці історії видно, що голод — це не лише статистика, а насамперед людська трагедія. Саме такі свідчення дозволяють сучасникам відчути масштаб знищення, здійсненого тоталітарною системою.

Організатори Голодомору 

Із цих розповідей вимальовується важлива картина: люди чудово розуміли свою трагедію і називали винними саме центральну владу. Вони знали, що хліб забирали організовано, за наказами — не стихійно. Родини з прикордонних територій розповідали, що навіть коли переїжджали на Кубань, де також було важко, люди там не гинули такими масовими темпами. Це підтверджувало відчуття навмисності дій радянського режиму. Свідки також розповідали про дрібні акти солідарності — коли працівники зерносховищ потай підгодовували дітей, ховали зерно в чоботи, робили вигляд, що нічого не помічають. Ці історії про людяність, яка дивом виживала серед нелюдської політики.

"Це про те, як у сусідній хаті жили люди, тато яких був бригадиром, ходив, забирав у всіх зерно, і так вони все життя прожили сусідами. І коли ми питали, чому ж ви про це не розповідали навіть своїм онукам, вони казали: "А як? Якщо по радіо, всюди — всі герої, ніхто про це не говорить. А чому я буду говорити? Я українець, я боюся про це говорити". Тобто це про той страх, який через покоління передавався", — підкреслює етнологиня.

Попри десятки зібраних свідчень і тривалу роботу з архівами, дослідникам досі непросто повністю охопити масштаби трагедії. Етнологиня Наталія Петрова згадує, що під час інтерв’ювання людей, які пережили ті події, їй доводилося не просто слухати, а співпереживати, бо кожна історія мала власний драматичний центр. Деякі з них були настільки емоційно важкими, що змушували робити паузи навіть досвідчених науковців. Одна з розповідей, каже Петрова, закарбувалася в пам’яті на все життя — настільки вона оголювала беззахисність дитини в умовах повного розпаду людського світу. Це була історія маленького хлопчика, який, попри заборону виходити на вулицю через випадки канібалізму, все ж вибіг за ворота. Саме він побачив те, що йому не судилося забути.

"Він покликав маму, було зрозуміло, що жінка, яка лежала на дорозі, не просто виснажена, вона вже померла. Сім'я забрала дівчинку що лежала у грудей мертвої матері, і він каже, що так у мене з'явилася сестра Полінка. Власне, зараз один з моїх студентів розповідає мені, що на Черкащині так вижила його прабабуся. 14 дітей в родині, всі померли, а вона вижила, тому що вона була немовлям. Вона вижила на маминому молоці", — розповідає дослідниця.

Та не менш вражаючими були історії про те, як люди шукали їжу буквально всюди, використовуючи будь-які можливі стратегії виживання. Пані Синиця Улита, одна з респонденток, народжена 1910 року, згадувала про те, як ходила полювати на їжаків. Для багатьох дітей і дорослих це був один із небагатьох доступних джерел білка. Вона розповідала, що їх треба було вміти правильно приготувати, і, незважаючи на страх, біль і гіркі втрати, ця страва інколи давала родині надію на життя хоча б на кілька днів. Спогади цієї жінки поєднували розпач та несподівану радість — бо навіть маленький їжак ставав символом порятунку. 

"Каже, як кабанчик смачний, маю вже, що давати дітям їсти. І от вона перед цим розповідала, плакала, а потім, коли згадала, як вона тоді вполювала того їжачка, як вона його приготувала своїм дітям, і вона одразу змінилася в обличчі", — каже етнологиня.

Такі історії показують, наскільки невимовно важким був шлях людей, які пережили той період. Вони розповідають про страх, що переходив із покоління в покоління, про мовчання, яке тривало десятиліттями, і про травми, які досі не зникли з української колективної пам’яті.

Кількість жертв Голодомору 

Невизначеність, ускладнюється тим, що точну кількість жертв встановити майже неможливо. У багатьох селах книги реєстрації смертей або були знищені, або використані з побутових причин — просто як папір для розпалювання печі. Водночас значну частину архівів вивезли, а деякі документи навмисно приховували або переписували. Через це оцінки науковців дуже різняться між собою. Одні методики дають кілька мільйонів загиблих, інші — десятки мільйонів. Етнологиня наголошує: попри різницю у цифрах, важливо пам’ятати, що за кожною статистикою стоїть людське життя.

"Ми не зможемо знайти місця всіх поховань, тому що це були колективні поховання, які часто просто ніяк не маркувалися. Але там, де це можливо, це встановлення пам’ятних знаків, які будуть давати людям сигнал: ось тут жертви такого ж терору, який відбувається фактично сьогодні, але в інших формах", — каже фахівець.

Дослідниця додає, що одним із методів репресій був примусовий розподіл сімей за невиконання хлібозаготівельних норм. Родини розлучали, забороняли жити разом чоловікові та дружині. Це створювало атмосферу постійного страху й відчаю — і водночас дуже перегукується з тим, що відчувають українці сьогодні, коли війна так само розриває сім’ї. Історія, за словами дослідниці, нагадує нам, що тиск на родину завжди був одним із інструментів імперської політики. А її наслідки ми відчуваємо навіть зараз. Схожа ситуація була й у повоєнні роки, зокрема у Бесарабії у 1946–1947 роках. Наталія Петрова наводить приклад одного із сіл, де книги з обліком смертей просто спалили у печі. Це означає, що жодного способу точно встановити кількість загиблих уже не існує. Таких випадків — тисячі по всій Україні. Знищення цілих населених пунктів було масовим явищем, і деякі села вже ніколи й не відродилися.

"Окремо тут у нас є перелік населених пунктів, які просто зникли. Цілі села, їх не стало. Тому, коли ми говоримо про загальну чисельність населення України, то воно зменшилося приблизно на 10,5 мільйона", — каже етнологиня.

Вже в 1933 році італійські дипломати говорили про 13 мільйонів жертв голоду — цифру, яка й досі викликає дискусії. Але головне не в точному підрахунку. Для родини, яка втратила хоча б одну людину, це вже трагедія, і держава має обов’язок зберігати пам’ять про кожного загиблого. Саме тому традиція запалювати свічку в четверту суботу листопада — не просто ритуал, а спосіб повернути гідність тим, кого намагалися стерти з історії. Це наша тиха, але незламна відповідь тим, хто хотів, щоб Україна перестала існувати.

Раніше ми писали, чи дійсно можливий голод у Росії від санкцій. А також про те, як підскочили ціни на продукти та чи очікувати дефіциту їжі вже цієї зими в Україні.